Жінка, яка мала сміливість випередити час

Коли ступаєш бруківкою Чернівців, то мимоволі прислухаєшся до стукоту підборів: здається, що в тебе за спиною легкою ходою ступає… Ольга Кобилянська. Так, так, саме вона, бо тут кожний сантиметр нагадує про цю дивовижну жінку, яка була унікальною письменницею і, здається, на вічність випередила свій час, утвердивши жіночу гідність наперекір тотальному невизнанню прав жінки в тогочасному суспільстві.

Ольга Юлiанiвна Кобилянська називала себе просто i скромно  — «робiтницею свого народу», але для української лiтератури вона стала окрасою, бо твори її, пройнятi глибоким лiризмом, драматизмом та життєвою правдою, є справжнiм лiтературним скарбом.

Буковинська письменниця увiйшла в лiтературу як видатний митець демократичного напрямку, майстер художнього слова. Вона збагатила лiтературну скарбницю України творами, в яких вiдбилося життя буковинського селянства та iнтелiгенцiї. Всi вони перейнятi палкою любов'ю до трудящих мас, бажанням бачити рiдний народ вiльним, щасливим, возз'єднаним.

Цi iдеї єднають письменницю з iншими прогресивними письменниками, якими багата iсторiя української лiтератури. Але iснує особливiсть, яка притаманна лише Ользі Кобилянськiй. Талановита письменниця є постаттю, що найяскравiше втiлює iдею українського лiтературного фемiнiзму на межi столiть. Вона була фемiнiсткою за переконанням, фемiнiстками виступають і її героїнi.

У 18-19 років, будучи ще в Кімполунзі, а потім у Чернівцях, Ольга Кобилянська захоплювалася ідеєю жіночої емансипації. Разом з М. Матковською вона організовує у Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині». Влітку 1892 р. пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго», 1893 р. бере участь у виданні альманаху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи, а 1894 р. робить прилюдну доповідь «Дещо про ідею жіночого руху», опубліковану згодом у газетах і випущену окремим відбитком. Того самого року Кобилянська відкриває бібліотеку, навчає дітей грамоти.

На жаль, радісна пора «кімполунзького раю», де Ольга Юліанівна вперше почала писати, мусила завершитися. 1889 р. її батько виходить на пенсію й оселяється з родиною в с. Димці Серетського повіту. Для О. Кобилянської розлука з улюбленим краєм була важкою та болісною, оскільки там, за її словами, вона залишала «велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили». Проте на новому місці родина письменниці довго не затрималася: через хворобливість матері та через молодших братів Ольги Кобилянської, які закінчували навчання, 1891 р. родина переїжджає до Чернівців — міста, у якому Ольга Кобилянська житиме до самої смерті. Саме тут для неї почався новий період життя. Із приїздом до Чернівців — «серця Буковинської України» — для неї відкривається новий світ, широкий й багатий і сприятливий для творчої праці. Вона переробляє німецьку повість «Вона вийшла заміж» і під заголовком «Людина» друкує її в «Зорі» 1894 р. Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, ця повість є літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становища української жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою в доповіді «Дещо про ідею жіночого руху». 

Ще з молодого віку письменницю захоплювала проблема жінки у світі та в літературі.  У своїх творах Кобилянська звертає увагу на нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд із давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею та правом на щастя. Твори Ольги Кобилянської цікаві ще й тим, що емансипантки та їхні стосунки змальовані через призму світосприйняття жінки, наділеної відверто гуманістичними поглядами. Порушуючи проблеми «жінка-письменниця і література», свободи творчості, Ольга Кобилянська ввела в літературну галерею нових жінок, але не з античності чи середньовіччя, а із сучасності письменниці. Вони продовжили низку жіночих образів, започаткованих попередницями (наприклад, «Товаришки» Олени Пчілки). Зі своїх героїнь письменниця зняла вишиванки (навіть гуцулка у «Некультурній» носить невишиту сорочку), а з їх світогляду – патріархальні шори. Олена Ляуфлер («Людина»), Наталка Верковичівна («Царівна»), художниця Ганнуся та піаністка Софія («Valse mélancolique») розуміють повноцінне життя як реалізацію себе в культурі, у них новий спосіб мислення й відмінна мета існування, ніж у тих, хто їх оточує. Деякі літературознавці сумнівалися в достеменності такого типу жінок, але не сама авторка, яка у творі «Valse melancolique» постає міфотворцем, змальовуючи вірогідний світ, проектований на довкілля.

Жіночий ідеал Ольги Кобилянської

Iдеал О. Кобилянської — жiнка освiчена, iнтелiгентна, з високими духовними запитами i прогресивними поглядами. Зачаровує її серце: воно у героїнь Кобилянської — любляче i нiжне, здатне на великi почуття.

Жінка — це насамперед індивідуальна особистість, це людина, яка живе, є невід'ємливою складовою суспільства і виконує в ньому важливу і безпосередньо потрібну роль. Ідеться про роль скоріше в розумінні ґендеру. Тобто роль жінки як соціальної статі, сконструйованої явним соціумом у відповідному проміжку часу. Роль, яка через виховання, забобони, закони, думку оточуючих та інші важелі впливу стає неусвідомлюваною. Але ми розуміємо і знаємо, що це неправильно. Людина повинна мати свою думку і не боятися її висловлювати і втілювати в життя, а не весь час жити, керуючись нав'язаними чужими інтересами.

Своє розуміння позитивного образу жінки Кобилянська чітко окреслює в листі до Осипа Маковея від 11 серпня 1898 року: «…Образовані і тонко відчуваючі жінки є для мене ідеалом» [Кобилянська в 5 т., V, 355]. Письменниці у своєму оточенні важко було знайти відповідні типи жіночих героїнь — вільнолюбних, гордих і вольових жінок, які здатні захистити своє право на незалежне становище у суспільстві, забезпечити власною розумовою працею своє майбутнє, тому їх прообразом найчастіше є модель-зразок авторки, що відображає її тонке й глибоке розуміння «жіночого питання» і жіночої душі. Устами персонажів своїх творів Кобилянська висловлює свої власні ідеї та погляди, що сформувались під впливом індивідуалістичної філософії Ніцше, модерністичної белетристики і феміністичної наукової та художньої літератури («Про жіночу емансипацію» Джона Стюарта Мілля, «З доброї родини» Г. Рейтер, «Тереза» А.-Р. Цукаррі (Неєри), «Нора» Г.Ібсена, повісті й романи І.Тургенєва, «Хмари», «Над Чорним морем» І.Нечуя-Левицького, «Ребенщукова Тетяна» М. Павлика, «Дух часу», «Задля кусника хліба» Н. Кобринської). Героїні Ольги Кобилянської приваблюють і чарують чистотою своїх почуттів, горінням ідеєю, своєю душевною красою і тонкістю, людською гідністю і самовідданістю [Починок, 50].

Письменниця моделює образи і типи жінок, які своїми ідеалами піднімаються над філістерським оточенням, ламають заскорузлі звичаї і традиції. Тобто колишньому типові «жінки-невільниці» в українській літературі Кобилянська протиставляє новий, «володарський», за визначенням О. Грицая [Грицай, 241], жіночий тип. Героїням її творів чужа міщанська мораль, що сковує людську особистість, вони надзвичайно цінують свободу, шукають у житті краси і щастя, прагнуть бути корисними своєму народові. Духовно чиста, інтелектуальна, горда і цивільна натура, з розвиненим почуттям власної гідності й готовністю до самопожертви заради кохання і мистецтва, з високим почуттям обов'язку перед іншими людьми, перед своїм народом, справжня Людина, що стала «царівною» своєї долі, є етичним ідеалом Ольги Кобилянської. А основу, на якій формуватимуться такі безкорисливі благородні й героїчні характери європейського типу, як свідчить Н. Томашук [Томашук, 130], за переконанням письменниці, мають складати наука, «новожитня філософія», мистецтво і гуманізм.

Створені Кобилянської ідеальні образи жінок, які віддзеркалюють світогляд авторки, — Наталка Верикович «Царівна», Зоня Яхнович («Ніоба»), Маня Обринська (Через кладку), Аглая-Феліцітас («За ситуаціями»), Софія Дорошенко («Valse melancolique») та ін. — певною мірою подібні один до одного. Усі її героїні, абстрагувавшись, наскільки можливо, від зовнішнього дріб'язково-міщанського світу, від буденної філістерської дійсності, живуть своїм власним психологічним життям у світі артистичної краси й етичної досконалості. Аристократки духу, вони творять і моделюють свої характери, постійно самовдосконалюються, прагнучи досягти вершин творчої самосвідомості. Їх ріднять не лише життєві принципи — ідеалізм, фемінізм та індивідуалізм, а й небуденність вдачі, артизм, незвичайна сила духа, поєднана з ніжністю і душевною тонкістю [Починок, 50-51]. Помітно схожі героїні Кобилянської навіть своєю зовнішністю (високий зріст, тонка постать, ніжне, романтично-блідаве обличчя з елегійно-сумним, поважним виразом), що стверджує й критик І. Ізотов у своїй праці, присвяченій творчості буковинської белетристики [Ізотов, 83].

Як бачимо, ідеальні жіночі образи О. Кобилянської у своїй сукупності представляють, по суті, один і той самий духовний культурний тип — тип сильної й непересічної особистості з «ідеальними вимогами до життя», з прагненням до вищої духовності та індивідуальної свободи, з палким бажанням прислужитися рідному народові. Однак, розкриваючись у творчості письменниці в різних аспектах та освітленні, кожен із цих образів, як слушно зауважує румунська дослідниця М. Ласло, «видається нам новим, відмінних від інших новими потужностями духовної краси і благородства, розкритими в них авторкою» [Ласло, 337]. Зважаючи на це можемо говорити і про певну еволюцію позитивного образу, а й отже етичного ідеалу письменниці від абстрактно-гуманістичного до громадянського звучання.

ЛІТЕРАТУРА

1.Грицай О. Ольга Кобилянська: Літературно-критичний нарис / О.Грицай  // Літературно-науковий вісник, 1922. —  Кн. VІ. — С.235-250.

2.Ізотов І. До характеристики творчості О. Кобилянської / І. Ізотов // Червоний шлях. —1928. — № 2. — С. 80-92.

3.Кобилянська О. Ю. Твори в 5 т. / Вступ. ст. М. П. Комишанченка. — К.: Держлітвидав України, 1995. — Т. І-V.; Т. 5 / Упоряд., підгот. текст. та приміт. Ф. П. Погребенника. — 1963. — 767 с.

4.Ласло М. Тема емансипації жінки у творчості О. Кобилянської // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах / упор. Ф. П. Погребенник та ін. — К.: Державне видавництво художньої літератури , 1963. — С.324-340.

5.Починок Л. І. Ольга Кобилянська: Знайома постать у новому ракурсі: Навчальний посібник / Л. І. Починок. — Кам'янець-Подільський: ПП Мошак М. І., 2005. — 192 с.

6.Томашук Н. О. Ольга Кобилянська: Життя і творчість / Н.О.Томашук. — К.: Дніпро, 969. — 237 с.

7.Дипломна робота: Проблема емансипації у творчості Ольги Кобилянської. Кам`янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Кам`янець-Подільський, 2010.

Історія жіночого серця за повістю «Людина» Ольги Юліанівни Кобилянської

Творчість Ольги Кобилянської — окраса нашої літератури. У своїх творах письменниця звертає увагу не тільки па показ тогочасного життя, його проблем, а більше досліджує психологію людської душі, торкається проблем вічних і робить це у довершеній художній формі.

Уже в повісті-дебюті «Людина» Ольга Кобилянська зуміла показати себе як тонкий знавець людської душі, через образ головної героїні Олени Ляуфер вивела свій жіночій ідеал.

У повісті поставлено проблему емансипації жінки. Героїнею твору є молода дівчина, дочка австрійського чиновника. Виховуючись у родичів, Олена не знала родинного тепла. Вона чужа в чужій сім’ї. Але життя не зламало її, бо вона була сильна духом. Заглиблена у себе вона багато читала, самостійно вивчила суспільні і природні науки, навчилась любити музику, тонко відчувати красу природи, мала нахил до рефлексії, роздумів. Але чарівний світ її дівочих мрій і уподобань зіткнувся з отруйним міщанством провінційного міста і нещадною обмеженістю оточення.

До другої частини повісті письменниця взяла епіграф із роману німецького письменника Шпільгаґена — «Завжди вперед». Олена зробила перші кроки вперед на шляху до визволення. Вона обстоює своє право бути людиною, право на саморозвиток і зростання, на особистий вибір, вона виборює можливість реалізувати ці свої права: «Дайте поживу моїй душі, дайте мені серйозну, тривалу працю», — каже Олена.

Вона прагне протистояти диктатові, обивательській моралі, зберегти свою людську гідність, віру у високе покликання людини. Але світ, якому вона протистоїть, є надто сильним, і врешті-решт під тягарем суспільних та родинних обставин жінка духовно надломлюється. Щоб врятувати своїх батьків від повного розорення, а для себе знайти хоч якусь опору у житті, вона змушена вийти заміж за духовно убогу і чужу їй людину. Скорботно прощається дівчина зі своїми сподіваннями. Олена залишилася людиною, хоч не могла стати царівною своєї долі.

Цією повістю Ольга Кобилянська утверджує гідність людини, рівноправність жінки, осуджує ті принизливі для людини соціальні обставини, які не давали їй змогу гармонійно розвинути свої духовні сили, суперечили високим нормам етики й моралі.

В образі Олени Ляуфер письменниця втілила кращі риси тих своїх сучасниць 80-90-х років, які в тогочасній сірій буденщині прагнули зберегти людську гідність, відстояти право на щастя. «Людина» Кобилянської — це не просто історія жіночого серця, а твір, що розкриває трагічне становище матеріально незабезпеченої жінки у буржуазному суспільстві.

Головна героїня Олена Ляуфер — борець за права жінки!

1. Бажання стати поруч з чоловіками в суспільному поступі (сильна особистість, горда, з різнобічними інтересами; непогодження з думкою, що жінка тільки прикраса чоловіка; прагнення вирватися із задушливої атмосфери усталених суспільних норм).

2. Кохання до студента-медика Лієвича (духовна єдність з чоловіком близьких їй поглядів вище за багатство і суспільний стан, але смерть студента розлучила їх; Олена знов самотня).

3. Велика жертва заради родини (єдина можливість врятувати родину від тяжких бідувань — одруження з лісником, впокорення своїх почуттів, внутрішня боротьба в душі героїні; намагання знайти у нареченого щось добре, хоча б для поваги).

4. Зворушлива сцена прощання з листами Стефана Лієвича (душевний стан героїні при прочитанні останнього листа).

Емансипація жінки в повісті «Царівна»

Повість «Царівна» викликала значний громадський інтерес. Вона будила громадську думку серед української інтелігенції того часу феміністичною проблематикою. Варто підкреслити, що хоч письменниця виховувалась на німецькій літературі й зросла у закутках відсталої Австро-Угорської імперії, вона все ж знайшла дорогу до українського письменства і дала зразки прози, що художньо реалізувала ідею емансипації жінки в умовах експлуататорського суспільства. Ольга Кобилянська якось написала у щоденнику: «Все, що я пишу, належить тільки українським жінкам». Ці слова — ключ до розуміння творів, у яких письменниця звертається до проблем української жінки кінця XIX століття.  

Повість «Царівна» — новаторський твір нашої літератури, її новизну Іван Якович Франко вбачав у тому, що тема особистого життя молодої особи Наталки Веркович розкривалася насамперед «через психічний аналіз буденного життя пересічних людей». Ольга Кобилянська у своєму творі показала представницю кращої частини українського жіноцтва з інтелігенції, яка виборювала свої права — на читання книжок, на спілкування, у тому числі а чоловіками, на відмову від одруження з нелюбом, намагалася звільнитися від залежності родини дядька Івановича. Цей аспект зображення героїні передбачав звернення до різних засобів розкриття внутрішнього світу героїні, адже саме через змалювання психології Наталки Веркович стали зрозумілими її думки, почуття, прагнення. Питання психологізму повісті, композиційної своєрідності твору реалізувалися у щоденниковій формі. Важливу роль у розкритті внутрішнього світу персонажів відіграли монологи і діалоги. 

Нашу увагу привертають способи зображення, пов'язані з уподобаннями Наталки Оверкович, зокрема захоплення музикою, природою. Наприклад, портрет, психологічна деталь підкреслюють особливість молодої жінки — її неординарність. Зовнішня відповідність канонам краси філістерського (обивательського, закостенілого, відсталого) середовища і доросла духовна сила виділили Наталку з-поміж інших інтелігенток: Верковнчівна боролась за своє щастя, за духовне відродження людини.  З огляду на різні обставини, героїня виконала тільки першу частину своєї програми: стала господинею своєї долі. Недарма із трьох заголовків повісті — Лореляй, «Без подій», «Царівна»  — Ольга Кобилянська вибрала останній. Цим вона ствердила, що героїня перемогла міщанське середовище, яке прагнуло її нівелювати як особистість. Наталка — «Царівна» на своєму життєвому шляху. Друга частина програми залишилась нереалізованою. Ставши вільною від родичів, одружившись з Іваном Марком, Наталка зупинилась у своєму поступові. Можливо, Ольга Кобилянська, яка наділила своїх героїв, зокрема Верковичівну, вольовими рисами та передовими поглядами на світ, як вважають деякі сучасні дослідники, не бачила шляху до подолання суспільної несправедливості і наступним поколінням українського жіноцтва дала можливість дописати повість не у буквальному розумінні — іншої кінцівки. Нові сторінки повісті — це змінені прагнення жінок, що стосуються не тільки рівних прав статей, подолання патріархальних пережитків і осмислення своєї ролі у родині, а й інший світогляд, що відбиває інтереси жіноцтва як носія нової форми світобачення й альтернативної теорії культури. 
Отже, образ Наталки з повісті «Царівна» — це «новітній тип мислячої жінки», за визначенням самої О. Кобилянської. У цьому образі письменниця втілила свою програму жіночого руху, його провідну ідею — досягнути самостійності, суспільної незалежності шляхом праці і освіти. У цьому образі письменниця виділяє дві основні риси  — почуття обов’язку перед народом та пристрасне прагнення до світла, добра, свободи, романтичне поривання до ідеалів майбутнього. Наталка діє як справжня феміністка — вона не може бути поруч із чоловіком, що втратив її повагу. Напроти, те, що він — молодий, гарний, сильний і коханий, не допомагає. Він «не герой», навіть «не рівня» їй, він набагато тепер нижчий, слабший, ніж вона. Правда, сильною її вважають лише у бажанні вирватись із залежності від родичів, стати самостійною людиною.