Емансипація жінки в повісті «Царівна»

Повість «Царівна» викликала значний громадський інтерес. Вона будила громадську думку серед української інтелігенції того часу феміністичною проблематикою. Варто підкреслити, що хоч письменниця виховувалась на німецькій літературі й зросла у закутках відсталої Австро-Угорської імперії, вона все ж знайшла дорогу до українського письменства і дала зразки прози, що художньо реалізувала ідею емансипації жінки в умовах експлуататорського суспільства. Ольга Кобилянська якось написала у щоденнику: «Все, що я пишу, належить тільки українським жінкам». Ці слова — ключ до розуміння творів, у яких письменниця звертається до проблем української жінки кінця XIX століття.  

Повість «Царівна» — новаторський твір нашої літератури, її новизну Іван Якович Франко вбачав у тому, що тема особистого життя молодої особи Наталки Веркович розкривалася насамперед «через психічний аналіз буденного життя пересічних людей». Ольга Кобилянська у своєму творі показала представницю кращої частини українського жіноцтва з інтелігенції, яка виборювала свої права — на читання книжок, на спілкування, у тому числі а чоловіками, на відмову від одруження з нелюбом, намагалася звільнитися від залежності родини дядька Івановича. Цей аспект зображення героїні передбачав звернення до різних засобів розкриття внутрішнього світу героїні, адже саме через змалювання психології Наталки Веркович стали зрозумілими її думки, почуття, прагнення. Питання психологізму повісті, композиційної своєрідності твору реалізувалися у щоденниковій формі. Важливу роль у розкритті внутрішнього світу персонажів відіграли монологи і діалоги. 

Нашу увагу привертають способи зображення, пов'язані з уподобаннями Наталки Оверкович, зокрема захоплення музикою, природою. Наприклад, портрет, психологічна деталь підкреслюють особливість молодої жінки — її неординарність. Зовнішня відповідність канонам краси філістерського (обивательського, закостенілого, відсталого) середовища і доросла духовна сила виділили Наталку з-поміж інших інтелігенток: Верковнчівна боролась за своє щастя, за духовне відродження людини.  З огляду на різні обставини, героїня виконала тільки першу частину своєї програми: стала господинею своєї долі. Недарма із трьох заголовків повісті — Лореляй, «Без подій», «Царівна»  — Ольга Кобилянська вибрала останній. Цим вона ствердила, що героїня перемогла міщанське середовище, яке прагнуло її нівелювати як особистість. Наталка — «Царівна» на своєму життєвому шляху. Друга частина програми залишилась нереалізованою. Ставши вільною від родичів, одружившись з Іваном Марком, Наталка зупинилась у своєму поступові. Можливо, Ольга Кобилянська, яка наділила своїх героїв, зокрема Верковичівну, вольовими рисами та передовими поглядами на світ, як вважають деякі сучасні дослідники, не бачила шляху до подолання суспільної несправедливості і наступним поколінням українського жіноцтва дала можливість дописати повість не у буквальному розумінні — іншої кінцівки. Нові сторінки повісті — це змінені прагнення жінок, що стосуються не тільки рівних прав статей, подолання патріархальних пережитків і осмислення своєї ролі у родині, а й інший світогляд, що відбиває інтереси жіноцтва як носія нової форми світобачення й альтернативної теорії культури. 
Отже, образ Наталки з повісті «Царівна» — це «новітній тип мислячої жінки», за визначенням самої О. Кобилянської. У цьому образі письменниця втілила свою програму жіночого руху, його провідну ідею — досягнути самостійності, суспільної незалежності шляхом праці і освіти. У цьому образі письменниця виділяє дві основні риси  — почуття обов’язку перед народом та пристрасне прагнення до світла, добра, свободи, романтичне поривання до ідеалів майбутнього. Наталка діє як справжня феміністка — вона не може бути поруч із чоловіком, що втратив її повагу. Напроти, те, що він — молодий, гарний, сильний і коханий, не допомагає. Він «не герой», навіть «не рівня» їй, він набагато тепер нижчий, слабший, ніж вона. Правда, сильною її вважають лише у бажанні вирватись із залежності від родичів, стати самостійною людиною.