Жінка, яка мала сміливість випередити час

Коли ступаєш бруківкою Чернівців, то мимоволі прислухаєшся до стукоту підборів: здається, що в тебе за спиною легкою ходою ступає… Ольга Кобилянська. Так, так, саме вона, бо тут кожний сантиметр нагадує про цю дивовижну жінку, яка була унікальною письменницею і, здається, на вічність випередила свій час, утвердивши жіночу гідність наперекір тотальному невизнанню прав жінки в тогочасному суспільстві.

Ольга Юлiанiвна Кобилянська називала себе просто i скромно  — «робiтницею свого народу», але для української лiтератури вона стала окрасою, бо твори її, пройнятi глибоким лiризмом, драматизмом та життєвою правдою, є справжнiм лiтературним скарбом.

Буковинська письменниця увiйшла в лiтературу як видатний митець демократичного напрямку, майстер художнього слова. Вона збагатила лiтературну скарбницю України творами, в яких вiдбилося життя буковинського селянства та iнтелiгенцiї. Всi вони перейнятi палкою любов'ю до трудящих мас, бажанням бачити рiдний народ вiльним, щасливим, возз'єднаним.

Цi iдеї єднають письменницю з iншими прогресивними письменниками, якими багата iсторiя української лiтератури. Але iснує особливiсть, яка притаманна лише Ользі Кобилянськiй. Талановита письменниця є постаттю, що найяскравiше втiлює iдею українського лiтературного фемiнiзму на межi столiть. Вона була фемiнiсткою за переконанням, фемiнiстками виступають і її героїнi.

У 18-19 років, будучи ще в Кімполунзі, а потім у Чернівцях, Ольга Кобилянська захоплювалася ідеєю жіночої емансипації. Разом з М. Матковською вона організовує у Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині». Влітку 1892 р. пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго», 1893 р. бере участь у виданні альманаху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи, а 1894 р. робить прилюдну доповідь «Дещо про ідею жіночого руху», опубліковану згодом у газетах і випущену окремим відбитком. Того самого року Кобилянська відкриває бібліотеку, навчає дітей грамоти.

На жаль, радісна пора «кімполунзького раю», де Ольга Юліанівна вперше почала писати, мусила завершитися. 1889 р. її батько виходить на пенсію й оселяється з родиною в с. Димці Серетського повіту. Для О. Кобилянської розлука з улюбленим краєм була важкою та болісною, оскільки там, за її словами, вона залишала «велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили». Проте на новому місці родина письменниці довго не затрималася: через хворобливість матері та через молодших братів Ольги Кобилянської, які закінчували навчання, 1891 р. родина переїжджає до Чернівців — міста, у якому Ольга Кобилянська житиме до самої смерті. Саме тут для неї почався новий період життя. Із приїздом до Чернівців — «серця Буковинської України» — для неї відкривається новий світ, широкий й багатий і сприятливий для творчої праці. Вона переробляє німецьку повість «Вона вийшла заміж» і під заголовком «Людина» друкує її в «Зорі» 1894 р. Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, ця повість є літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становища української жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою в доповіді «Дещо про ідею жіночого руху». 

Ще з молодого віку письменницю захоплювала проблема жінки у світі та в літературі.  У своїх творах Кобилянська звертає увагу на нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд із давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею та правом на щастя. Твори Ольги Кобилянської цікаві ще й тим, що емансипантки та їхні стосунки змальовані через призму світосприйняття жінки, наділеної відверто гуманістичними поглядами. Порушуючи проблеми «жінка-письменниця і література», свободи творчості, Ольга Кобилянська ввела в літературну галерею нових жінок, але не з античності чи середньовіччя, а із сучасності письменниці. Вони продовжили низку жіночих образів, започаткованих попередницями (наприклад, «Товаришки» Олени Пчілки). Зі своїх героїнь письменниця зняла вишиванки (навіть гуцулка у «Некультурній» носить невишиту сорочку), а з їх світогляду – патріархальні шори. Олена Ляуфлер («Людина»), Наталка Верковичівна («Царівна»), художниця Ганнуся та піаністка Софія («Valse mélancolique») розуміють повноцінне життя як реалізацію себе в культурі, у них новий спосіб мислення й відмінна мета існування, ніж у тих, хто їх оточує. Деякі літературознавці сумнівалися в достеменності такого типу жінок, але не сама авторка, яка у творі «Valse melancolique» постає міфотворцем, змальовуючи вірогідний світ, проектований на довкілля.